За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Родина Ірини Хоменко жила протягом тижня у підвалі будинку у Маріуполі під час обстрілів, березень-2022. Ірина Хоменко
Розкажіть, як ви жили у підвалі.
Ми собі самі робили умови: накидали на підлогу якісь палаци, ковдри і так спали. Нас врятувало те, що в підвалі були сміттєві баки для переробки сміття. Вони були новенькі, чистенькі і ми в них позливали з батарей воду. Другий раз, як ми вже приїхали сюди, з підвала не виходили зовсім. Все, що там було, ми палили. Шукали якісь доски, зривали комори. В коморах брали дощечки і палили.
Як їсти готували?
Готували ми спочатку на вулиці, але у нас нічого не вийшло, через прильоти і бомбардування нашого дому. Потім ми змонтували таку собі піч на приступках вниз до підвалу. І на ній готували. Водичку кип'ятили, готували кашу, пили чай. Коли були прильоти, ми вже відрахували, що від прильоту до прильоту десь 40 разів треба порахувати, в нас вистачало часу відкрити двері, перемішати їжу, закрити — бабахнуло. Ага, знову двері відкриваєш, рахуєш до сорока, перемішуєш, і знову закриваєш двері. Вони бахкали по дому зранку до вечора.
Вони — це хто?
Ми 100% знали, що це були росіяни. Безумовно. Тому що наші хлопці стояли позаду нас. Попереду нас тільки були вже росіяни. І весь дім, який стояв обличчям до Донецької траси — весь побитий. А позаду нашого дому жодного прильоту не було.
Чим займались діти в підвалі?
З дітками було дуже важко, тому що їх треба було якось відволікати від того обстрілу. Маленьким діткам казочки розказували. Вони малювали на стінах різні картинки. Діти вже давно не були на вулиці, тому не могли уявити, що там робиться. Ще пригадую, коли були дуже сильні обстріли, одна жінка з Біблією постійно читала молитви. Вона не просто читала, а кричала. І дітки дивились на нас і теж хрестилися. Розуміли вони чи ні, але хрестились так, як і дорослі.
Перш, ніж виїхати вже вдруге, ви наважилися потрапити у свою квартиру, для чого?
Як тільки почули, що на вулиці ходять люди, ми вийшли теж. І перша думка: потрібно піднятись нагору, щоб зателефонувати своїм дітям. Зайшли в під'їзд, там не було сходів з другого на третій поверх, а ми жили на четвертому. Потім в одній квартирі знайшли будівельну драбину. Я по ній піднялась, включила телефон і подзвонила доньці. З того дня ми почали машину лагодити — наші старенькі, простріляні сині "Жигулі": скотчем і пакетами ми запакували вікна, позатуляли дірки від куль ватою, і отак виїхали. Коли вже приїхали в Запоріжжя і почули: "Слава Україні" — так тепло стало на душі, ми всі плакали. Коли ми їхали до Хмельницького весь шлях, нам люди допомагали. Нас зупиняли на трасі, давали їжу, гроші.
На “Жигулях” сім’я Ірини Хоменко виїхала з Маріуполя під обстрілами, березень-2022. Ірина Хоменко
Ваші "Жигулі" мають свою історію. Що з вашим авто?
Нам зателефонували і запропонували цю машину віддати на виставку в Європі. Вона буде заробляти гроші на ЗСУ. Європейці мають побачити, який жах в Україні робиться.
Тобто, ваше авто як свідок тієї жахливої війни, яка зараз відбувається на території нашої країни?
Так. Ми віддали машину. Зараз вона десь у Франції. Потім за декілька тижнів нам знов подзвонили і запросили вийти на вулицю. Ми виходимо — стоїть машина з бантом. Стало зрозуміло, що це подарунок. Ще іграшки виглядають з віконечка і кульки. Нам подарували іншу машину замість наших "Жигулів".
У вас троє власних дітей і двох ви взяли з дитячого будинку. Ви їх виховували, виростили, випустили в люди. Чому вирішили взяти ще двох хлопчиків в родину?
Це якось так не було заплановано. Ми були у справах, чоловік в машині чекав мене, а неподалік був дитячий будинок. Я прихожу — в машині сидить купа хлопців. Серед них був один хлопчик, який сказав: "Не хочу йти, я хочу з тобою додому поїхати". Ми йому пообіцяли, що приїдемо. А потім дізналися, що в нього ще є братик. Нам його знайшли і ми його теж забрали. Так в нас вже з'явилося п'ятеро дітей. Його братик був глухонімий, так як у дитинстві він хворів мінінгітом. Зараз він — спортсмен- баскетболіст, майстер спорту, член паралімпійської команди України.
Звідки ви берете сили?
Може, з того, що я сама з багатодітної сім'ї. У нас завжди багато дітей приходило в гості. Так і у нас. Напечеш пиріжків, діти усі у хаті сидять, якщо на вулиці холодно. Якщо тепло, то я нікого не можу знайти. Тільки бачу, що вже миска з пиріжками порожня.
Що ви плануєте далі?
Ви знаєте, якось так живеш, з плануванням ніяк не виходить. Бо вже планували, а воно нічого не виходить. Думаємо, що буде закінчення війни, і тоді вирішуватимемо, що робити далі. Зараз живемо, працюємо. Спочатку, як сюди приїхали, одразу усі почали шукати роботу, бо треба жити далі.