На околиці невеличкого міста Городок, що на Хмельниччині, біля дороги в напрямку Гусятина, стоїть непримітний меморіал. Встановлений 9 жовтня 2004 року, він позначає братську могилу вояків 5-ї кінної дивізії гонведських гусарів, якою командував фельдмаршал-лейтенант Ернест фон Фрорайх Сабо. Цей пам’ятник нагадує про одну з перших великих битв Першої світової війни на Східному фронті – Городоцьку кінну атаку 17 серпня 1914 року, розповідає краєзнавець Дмитро Полюхович.
Меморіал на братській могилі полеглих гусарів
Гусари фон Фрорайха Сабо загинули в героїчній, але абсолютно безглуздій атаці на шанці добре окопаної російської піхоти та ще при кулеметах та гарматах зі шрапнельними снарядами. Це був один із перших значних боїв Першої світової війни на Східному фронті і останній в історії бій, коли кавалерію використали у якості ударної сили по добре укріпленому супротивнику (крім шанців там ще були й ряди колючого дроту).
Граф Федір Келлер, генерал від кавалерії російської армії, так описував ці події:
«Щодо смертельного наступу у Городку, то я частково спостерігав з високої точки, а частково дізнавався про це телефоном.
Мушу зауважити, що ареною цієї кавалерійської атаки було поле біля Городка, яке було перекрите нашими позиціями із усіх точок, про що, однак, мало би знати вороже командування [але не знало].
Коли я побачив, що на дротяні загородження та гарно встановлені кулемети пішла кавалерійська атака, кров у мене похолола, як у питомого кавалерійського офіцера. У першу мить ми не зрозуміли у чому справа і подумали, що це якась невідома нам тактика. Подумалося, що можливо, вони хочуть пройти вперед до відповідного місця, а після продовжувати наступ спішившись. Але цього не сталося.
Вони неслися, як навіжені чорти. Було страшно…
Наші кулемети були укомплектовані старшинами, які мали суворий наказ підпускати масу кінноти ближче, бажано перед дротяними загородженнями, і відкривати вогонь, коли вони могли знищити гусар, що скачуть тісно збитими рядами.
Наші офіцери виконали наказ, і мене, ворожого солдата, від цього видовища скрутило в корчах. Атака кінноти розвалилася за лічені хвилини, а гусарська команда… розкинулася на спинах один одного, звиваючись, стогнучи та вмираючи.
Такого героїзму і такої легковажності, що аж волосся стало дибки, не бачили навіть наші найстарші солдати, які пройшли вже кілька воєн…
Кілька офіцерів-кулеметників розплакалися…».
Результати бою були жахливими для угорців. За повоєнними даними, 5-та кавалерійська дивізія втратила 24 офіцерів, 450 гусар і 650 коней. Сам фельдмаршал-лейтенант Сабо, не витримавши ганьби, покінчив життя самогубством. Він виявився хоч і поганим військовим, але Людиною Честі.
З російського боку втрати були набагато меншими – трохи більше півсотні вояків. Однак цей бій не приніс стратегічних результатів жодній із сторін.
Артефакти з поля бою – ґудзики, патрони, гільзи та посмертні медальйони (останні – знайдені у процесі офіційної ексгумації)
Пам’ять про загиблих
В Україні та навіть у Росії ця подія залишилася маловідомою, лише історики періоду Першої світової війни згадують її. Українці брали участь у битві з обох сторін – хтось у складі Австро-Угорської армії, хтось у лавах російської. Але для них це була чужа війна.
Проте в Угорщині «Gorodoki lovasroham» (Городоцька кінна атака) займає важливе місце в історичній пам’яті. Її часто порівнюють із британською Атакою легкої кавалерії під Балаклавою 1854 року. В Музеї воєнної історії в Будапешті є меморіальна таблиця, присвячена цьому бою, прикрашена барельєфом «Кіннотний порив у Городку», створеним Манно Мільтіадом та Дьєрдем Немешем.
Барельєф «У пам’ять Городоцького кінного удару. 1914.VIII.17»
Щороку наприкінці жовтня, під час Halottak napja (Дня мертвих), в Угорщині відбувається церемонія запалювання свічок пам’яті біля цього меморіалу. У ній беруть участь високопосадовці, військові аташе, представники церкви – і що цікаво, свічки запалюють не лише на честь угорських гусарів, а й на згадку про їхніх супротивників. Бо всі вони служили своїй Батьківщині.
У самому Городку про цей бій донедавна мало хто знав. Меморіал, встановлений у 2004 році, залишається маловідомим навіть для місцевих жителів. Історія цього місця не потрапила у шкільні підручники, не згадується у туристичних маршрутах.
Цей випадок є гарним прикладом того, як події, що відбувалися на наших землях, можуть мати зовсім різне значення для різних народів. Те, що для одних забута сторінка історії, для інших – національна пам’ять.
Джерело: ngp-ua.info