Після 47 місяців полону: Іван Волощук повернувся додому
11 квітня 2026 року військовий з Хмельниччини Іван Волощук, пробувши 47 місяців у російському полоні, ступив на рідну землю. Про те, що його звільнять, чоловік дізнався лише на військовому летовищі в Білорусі, почувши слова: “Ти їдеш додому. Уже відмучився”. Нині Іван проходить реабілітацію. Він потрапив у полон під час оборони Маріуполя, захищаючи завод імені Ілліча у складі 109-ї окремої бригади територіальної оборони.
Життя до та під час полону
Іван Волощук мешкав на Хмельниччині до 2015 року. У липні того ж року він був мобілізований до шостої хвилі, брав участь в антитерористичній операції. У Маріуполі, куди його направили служити, Іван одружився та вирішив залишитися. Після демобілізації у жовтні 2016 року він працевлаштувався у місцевій тепломережі.
З початком повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Іван знову став до лав Збройних Сил. 12 квітня 2022 року, під час запеклих боїв за Маріуполь, він опинився в полоні на заводі Ілліча.
Порятунок у думках про родину
Майже чотири роки полону Іван витримав завдяки постійним думкам про дружину та близьких. “Вірив у сім’ю. Постійно думав про них, чекав, коли їх побачу, поговорю з ними”, – ділиться військовий. Найважчими були перші місяці, коли доводилося адаптуватися до суворих умов. Згодом, переїхавши до Мордовії, Іван почав активно мріяти про майбутнє: усиновити дитину, розпочати власний бізнес, придбати житло для дружини, яка є внутрішньо переміщеною особою, та здійснити давню мрію – відвідати Єгипет, зокрема Каїрський музей.
Шлях до звільнення
Про плани щодо обміну полоненими військовим не повідомляли. Однак, за роки перебування у полоні, вони навчилися розпізнавати певні ознаки. “Якщо починали виводити людей із різних камер, ставили певні запитання, ми вже приблизно розуміли, що хлопців, скоріше за все, збирають додому”, – розповідає Іван. Баня, можливість попрати речі, видача станків для гоління – все це давало надію на можливий обмін.
Навіть після оголошення його прізвища, впевненості не було. Івана провели до слідчого, де він мав сказати на камеру, що претензій не має, отримував медичну допомогу та не зазнавав фізичного чи психологічного тиску. Перебуваючи в автобусі, який вивіз їх із колонії, багато хто ще сподівався, що це черговий переїзд до іншої установи. “Частина була вдягнена в українську військову форму, частина – у “зеківську”. Ми думали, що нас перевозять у чергову зону”, – згадує Іван.
Переломним моментом стало прибуття на військовий аеродром. “Один із наших почав віддирати скотч з очей, щоб подивитися, де ми. До нього підійшов місцевий і каже: “Що дивишся? Це військовий аеродром. Ну і що тобі це дає? Ти ж не знаєш, де він знаходиться. Заспокойся. Ти їдеш додому. Уже відмучився”. Аж тоді я зрозумів, що ми їдемо на обмін”, – розповів Іван.
Повернення до життя
Перше, що попросив Іван після перетину українського кордону, – це телефон та цигарку, аби зателефонувати дружині. “Сказав їй: “Янголе, я вдома”. Вона була в шоці”, – згадує він. Зустріч з рідними відбулася за два тижні після повернення. Іван, подолавши певні труднощі, знайшов квітковий магазин, купив квіти для всіх дівчат, і згодом вони разом провели час, гуляючи містом.
Питання про подальші плани Іван поки що не може дати чіткої відповіді. Наразі він проходить реабілітацію. “Дуже хотів подякувати своїй дружині, Людмилі, за те, що чекала”, – підсумував військовий.